Люди, які пережили Голокост, глибоко вдячні за підтримку

Ми їдемо через прекрасну країну, яка перебуває у стані війни. Ці дві реальності – краси і жахів – існують наразі в Україні пліч-о-пліч.  Наша команда намагається принести надію і радість багатьом людям похилого віку, а також жертвам Голокосту, які просто не можуть вижити без допомоги. Кожна посмішка на їхніх обличчях варта наших зусиль.

Сьогодні нас чекає єврейська громада Білої Церкви. Ми запросили людей похилого віку до ресторану — непідйомна розкіш для більшості, а для нас — гарна нагода якісно провести час із багатьма нашими друзями похилого віку.

Люди підходять з усіх боків маленької площі, вітаючи нас міцними обіймами та сяючими посмішками. У повітрі витає чудове відчуття очікування. Бачу, під’їжджає інвалідний візок. Людмила, щиросердна людина, яка втратила матір під час Голокосту, обіймає мене, не бажаючи відпускати. «Яка я щаслива, я просто не можу вам передати!» Ми бачимося вперше після пандемії Covid-19 і початку війни.

«Коли ми запитали наших людей, хто хотів би випити кави з Анемоною та Аліною, ми ледве впоралися з такою кількістю бажаючих», — каже Таня, наша контактна особа. «Людмила ледве ходить, але вона твердо вирішила приєднатись!»

Поволі зал заповнюється. Довгі столи заставляють варениками, млинчиками, салатами та випічкою. Таня відкриває нашу зустріч, і тріо музикантів починає грати ностальгічну музику.

Я озираюся довкола, вдивляюся в обличчя нужденних і літніх людей, які зазвичай просто радіють, що ми допомагаємо їм додатковою їжею та ліками аби вони вижили, і розумію, який це особливий день для кожного з нас.

Я передаю вітання від сотень, тисяч спонсорів та друзів цим дорослим дітям війни минулих років. Вони стали такими дорогими нашим серцям, і я заохочую їх черпати надію з Псалмів на кожен новий день. Незабаром я теж починаю куштувати пригощення, очікуючи, що музика і спілкування триватимуть невимушено до кінця дня.

Тоді одна жінка встає і просить уваги. “Те, що ви робите для нас, неможливо виміряти!” – каже вона, її голос зривається. Вона витирає очі і вручає нам букет квітів.

До мене підходить добре одягнений літній чоловік: ” Ви даєте велику надію присутнім тут людям! Нам дуже важливо отримувати вашу підтримку, особливо зараз!” Потім музика грає відому українську пісню про кохання, і чоловіки запрошують жінок до танцю.

Сльози часто навертаються мені на очі, коли я записую ці дорогоцінні моменти на папері. Я отримала стільки любові та вдячності, коли все, чого я насправді хотіла, – це просто принести промінчик радості сиротам та вдовам, які постаріли. Кожен хотів ще раз потиснути мені руку, ще раз подякувати, у багатьох були сльози на очах.

Наприкінці до мене підходить пан Іван Абрамов. Він читає вірш, сповнений тепла і вдячності. В минулому році Іван вимушений був виїхати із рідного міста Слов’янська, розташованого посеред зони бойових дій на сході України.

За винятком крихітної пенсії, Іван не має ніяких інших доходів, а його діти, які втекли, ще не знайшли роботу. Всі витрати, особливо пов’язані з охороною здоров’я, доводиться оплачувати йому самотужки.

Багатьом сім’ям важко виїхати, оскільки їхнім родичам, які перебувають на військовій службі, заборонено виїжджати з країни через війну, що триває. Для людей похилого віку починати все спочатку в іншому місці в їхньому похилому віці – це майже неможлива задача.

  ​

Дякувати Богові за працівників місцевих єврейських громад, які продовжують допомагати нужденним у всіх містах, де працює наша програма. І слава Богу, що в мирних і більш процвітаючих країнах завжди є люди, які знаходять місце в своїх серцях і бюджетах, щоб допомагати нужденним – одному постраждалому за один раз.