Ханукальні чуда в Україні

Грудень – не зовсім вдалий час для відвідування нужденних в Україні. Погодні умови обмежують мобільність, а перебої з електрикою стають все частішими. Однак, ми вирішили відправитися в ханукальний тур саме зараз. Коли, як не зараз, нести світло в темряву?

Початок зими у Вінниці

Кіровоград – зустріч в історичній, але холодній синагозі

Єврейська громада в Кіровограді (нині Кропивницький) – одна з небагатьох, кому пощастило повернути будівлю синагоги після розпаду Радянського Союзу і зробити її знову придатною для використання завдяки значним інвестиціям.

Температура в залі для зібрань синагоги, що ледве обігрівається кількома вкрай неефективними радіаторами, настільки низька, що навіть у куртках і шапках тут важко витримати. Більшість літніх людей взимку взагалі не виходять з дому. Але сьогодні жодне місце не залишилося порожнім. Це особливий день для всіх.

Перед самим початком нашого спільного обіду було оголошено про двогодинне відключення електроенергії – а це означає, що буде ще холодніше, темніше і їжа буде холодною. Але ми все одно розпочинаємо.

Кіровоградська синагога – тоді і зараз

Невдале відключення електроенергії

«Я залишилась зовсім одна, – каже Наталя. «Але тут я знову відчуваю себе маленькою дівчинкою. Тут у мене знову є сім’я, і це завдяки вам!»

Пан Шнайдерман підходить до нас і хоче висловити свою вдячність особисто. «У нас тут нелегкі часи, каже він. «Постійно лунає повітряна тривога, і нам доводиться спускатися в підвал. Це нагадує мені часи Другої світової війни. Тоді я ховався разом з мамою і братом, переходячи з одного укриття в інше. Так ми і вижили. Те, що ви про нас пам’ятаєте – це для нас неймовірно цінно!»

О 14:00 рабин Дан дивиться на годинник, а потім знову о 14:10 і 14:15. Радіатори, плити і світло досі працюють. Коли всі повертаються додому, ми розуміємо, що відключення електроенергії так і не відбулося!

Пан Шнайдерман знову переживає воєнні роки свого дитинства. Він неймовірно вдячний за підтримку, яку надала наша команда

Наш спільний обід в історичній кіровоградській синагозі зігріває серця і душі. Анонсоване відключення електроенергії так і не відбулося

Миколаїв. Лише 50 км до лінії фронту

Тим часом ми заселилися в готель у Миколаєві, що на півдні України. За 24 години ми подолали понад 800 кілометрів молдавськими та українськими дорогами. Тут ми також запросили всіх літніх людей, яких ми підтримуємо через єврейську громаду і які ще мають змогу пересуватися, на святковий обід до синагоги. Тих, хто не зміг прийти через погане здоров’я, ми пізніше відвідаємо вдома. Наш мікроавтобус вщерть заповнений невеличкими подарунками, ми навіть знайшли кілька штолленів в супермаркеті «Метро» у Вінниці!

Ми зупиняємося в нещодавно відремонтованих номерах готелю. Інша частина будівлі, яка розташована безпосередньо на березі Дніпра, все ще перебуває на реставрації. Ззовні видно фасад, який було сильно пошкоджено під час одного з численних ракетних обстрілів.

Пошкоджений фасад нашого готелю в Миколаєві

День починається неймовірно похмуро. Снігу також тут не було. Напевно, у цю пору року тут завжди похмуро, навіть без війни, але зараз — ще більше. Електроенергію економлять, на вулицях можна зустріти лише кількох молодих людей. У багатьох будинках віконні пройми забиті ДСП.

Святковий обід в оточенні святих книг

Я відкладала поїздку у Миколаїв до кращих часів. Звідси лише 50 кілометрів до лінії фронту в Херсоні, де щодня з неба падає смертоносне залізяччя. Але саме в цьому місті ми відчуваємо надзвичайну Божу благодать протягом 48 годин, які ми тут проводимо, тут тихо, за винятком однієї повітряної тривоги вранці. Вночі ми можемо відновитися і набратись енергії, а вдень безперешкодно нести в домівки надію і радість.

З молитовної кімнати синагоги відкривається приголомшливий вид. У єврейському мисленні духовне служіння не відокремлене від спілкування за трапезою. Попри всі правила, яких потрібно дотримуватися, цілком сумісно накривати столи і заставляти їх їжею, у той час як на полицях довкола стоять священні книги.

Рабин Готліб тепло вітає нас, і наша святкова трапеза розпочинається під музичний супровід двох студентів-музикантів. Я повертаюся до Миколаєва вперше за понад три роки. Розалія тягне мене на місце поруч із собою. «Я так рада тебе знову бачити! Я вся в сльозах, не можу стриматися. Пам’ятаєте, як ми бачилися в Одесі минулого року, коли ми з чоловіком тікали? Ви так багато для нас зробили. Я ніколи цього не забуду!»

Щойно ми закінчили нашу святкову і смачну зустріч, як раптом стемніло. Тепер у місті стало ще темніше. Тим важливіше зараз принести світло в домівки.

У розпал війни ми приносимо ханукальне світло літнім людям і тим, хто вижив, і сьогодні зібралися в Миколаївській синагозі.

Сімха

Сімха вже має 97 років. Він був дуже радий нашому візиту. Він ходить до синагоги щодня вже багато років.

Сімха показує мені єврейсько-російську книгу Псалмів, яку він отримав у подарунок від синагоги. Нам допомагає ліхтарик мобільного телефону і разом читаємо 121-й псалом обома мовами.

«Я підношу свої очі до гір… Не дрімає і не спить Охоронець Ізраїлю!».

Сімха має 97 років, і він все ще активний у миколаївській синагозі.

Місто біля Чорного Моря в темряві

З кожним кілометром, що ми наближаємося до нашої улюбленої і такої знайомої Одеси, ми відчуваємо все більше хвилювання. Тут ми добре орієнтуємося, тут ми за дві години їзди від лінії фронту, тут нам завжди раді.

Рясні різдвяні прикраси перед ресторанами та магазинами приховують реальність цієї третьої зими війни. Квартал за кварталом, місто залишається в темряві протягом багатьох годин. Я радію можливості зарядити свій мобільний телефон від павербанку, який прихопила з собою. Мій новий налобний ліхтарик допомагає мені розкласти подарунки на наступний день у темному готельному номері.

Наші гості з єврейської громади в Одесі стоячи слухають національний гімн Ізраїлю

Що робити?

Після третьої нічної сирени я сиджу за сніданком зі своєю колегою Аліною, відчуваючи втому і роздумуючи, що нам тепер робити. На мобільний прийшло оповіщення «Повітряна тривога: підвищена небезпека». Вибухи протиповітряної оборони чути знову і знову.

У підвалі ресторану, де працює аварійний генератор, є лише ледь тепла розчинна кава. Саме тут за кілька годин ми очікуємо 70 літніх євреїв, що пережили Голокост, на дві радісні святкові Хануки. Все, що ми можемо зараз зробити – це молитися й залучити нашу молитовну підтримку.

Через дві секунди після того, як я відправила SOS-повідомлення друзям, на мобільний телефон знову прийшло сповіщення. Цього разу «Все чисто»! Ще одне ханукальне чудо. Цілий день тиша. Бог простягає свою захисну парасольку над нами і нашими гостями.

Тумбалалайка, шпіль балалайка

Святково накриті столи, сяючі очі, десятки обіймів, переповнені слова подяки – атмосфера цього дня була неймовірною. Олена, наша дорога подруга з київського фонду «Езра», супроводжувала цей захід музикою — від «Тумбалалайка» до «Ам Ісраель Хай» та гімну Ізраїлю. Яків, один з наших друзів з єврейської громади, акомпанує їй на скрипці. Так багато емоцій витає в повітрі. Нам випала честь розділити кілька годин життя наших єврейських друзів, яке стало таким важким і неймовірно самотнім.

Відзначаємо цей день із великим натхненням

Світлана, яка вже не планувала бути на цій зустрічі, все ж таки прийшла і не хоче нас відпускати. Літній чоловік каже мені: «Вперше я був тут минулого року. Цього року я почуваюся так, ніби повертаюся додому на сімейне свято!» Ще одна жінка каже: «Я була на багатьох заходах, але це щось особливе. Ви робите це від щирого серця, з такою любов’ю, що це неймовірно!»

Ревека, чия сім’я родом з Лодзя, і яка особливо близько запала мені до серця, показує на мобільному телефоні свого сина у військовій формі. «Він був важко поранений. Тепер йому постійно потрібен апарат штучного дихання. Він пішов на фронт добровольцем, але, крім жалюгідної пенсії по інвалідності, він більше нічого не отримує від армії. Це дуже сумно». Ми поділяємо її біль. А наша люба Інга відводить мене вбік і каже: «Це такий особливий день для мене. Сьогодні вранці я отримала погані новини від лікаря. Я не знаю, чи побачимось ми ще колись. Я вирішила відсвяткувати цей день від щирого серця!»

Світлана (ліворуч) і Ревека (праворуч) дуже щасливі, що приїхали. Добрі спогади про нашу зустріч збережуться у них надовго.

Створюємо свято для Божих перлин

Ми накриваємо столи в Одесі вже чотири рази, і хотіли б продовжити цю практику, тому що є ще так багато самотніх єврейських пенсіонерів, яких ми хотіли б запросити. В Одесі все ще багато єврейського населення, а за останні два роки з’явилося багато біженців з Херсона. До святкових прикрас на щедро накритому столі ми додаємо шоколадне серце і листівку зі словами з Ісаї 41: «Не бійся, бо я з тобою». 

Кімната заповнюється ще до того, як все розставлено. Більшість гостей прийшли на півгодини раніше, вони так довго чекали на цю зустріч. Роман Шварцман, голова Асоціації потерпілих від Голокост у Великій Одесі, є нашою ключовою контактною особою. На його запрошення приїхали 40 гостей, які пережили гетто і концтабори в цьому регіоні. Ми зустрічаємо міцну на вигляд жінку, яка народилася в Освенцимі. Аркадій сидить попереду і розмовляє англійською з нашими голландськими гостями Франком ван Оордтом, директором CSI в Нідерландах, і його братом Роже, почесним консулом Ізраїлю в цій країні, які приєдналися до нас для участі в низці заходів. Аркадій свідчив на Нюрнберзькому процесі та заснував Одеський музей Голокосту.

Покоління, яке не мало дитинства

«Ми – покоління, яке не мало дитинства, – каже Роман. «І почути зараз, що люди в Німеччині щодня молилися за нас навіть у комуністичні часи, і побачити, як гарно ви нас тут сьогодні приймаєте, – це  як бальзам на душу!»

29 січня Роман буде прийнятий Федеральним президентом Німеччини з нагоди 80-ї річниці визволення концтабору Аушвіц, а потім виступить у Бундестазі.

«Те, що ви залишили свої затишні домівки, щоб бути поруч із нами, — безцінно для нас! Ви дали нам те, чого ми так потребуємо — надію!»

Надія – це те, чого ми потребуємо найбільше

Чудовий спів Олени – суміш їдишу, івриту та російської –приносить неймовірне щастя нашим дорогим гостям. Так приємно бачити, як вони насолоджуються кожною хвилиною нашого спільного часу. Наприкінці зал починає танцювати.

«Нам тут дуже потрібна допомога, каже літня жінка, яка втекла з Херсона з усією родиною наприкінці 2022 року. «Те, що ви залишили свої затишні домівки, щоб бути поруч із нами, — безцінно для нас! Ви дали нам те, чого ми так потребуємо — надію!»

 Дорогі благодійники!

Все, що наша команда змогла зробити для розради, допомоги та зцілення в Україні в дуже складних умовах, стало можливим завдяки вашій підтримці – кожній вашій молитві, кожному пожертвуванню. Скільки чудес ми побачили цього тижня! Але для того, щоб вони зійшли з небес, хтось має їх вимолити.

Ми хотіли б від усього серця подякувати вам за це дорогоцінне служіння в «тилу», в ці святкові дні! Нехай благословення нашого люблячого Отця, які ви допомагаєте нам отримувати, рясно повертаються у вашу родину!